Є обійми, яких бракуватиме все життя. Є голос, який хочеться почути хоча б іще раз. І є дитячі серця, у яких назавжди живе любов до тата, що більше ніколи не повернеться додому…
12-річний Владислав із Полтавщини знає, що таке втратити найдорожчу людину.
У серпні 2024 року його тато загинув, захищаючи Україну на північно-східному напрямку. За мужність і відвагу воїна посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Тепер Владислав дорослішає без татових обіймів, порад і підтримки. Але він залишається дитиною, якій так само хочеться радіти, мріяти, відкривати світ і ділитися з кимось своїми маленькими перемогами.
Хлопчик захоплюється комп’ютерними іграми, любить кататися на самокаті та мріє спробувати себе в боксі. А цього літа в його житті сталася справжня пригода – завдяки міжнародному проєкту Uniting for Ukrainian Kids він майже місяць провів у США! Жив у приймаючій родині, знайомився з новими людьми, отримував незабутні враження та повернувся додому з цілим багажем спогадів.
А нещодавно в житті хлопчика з’явилася ще одна важлива людина.
Тарас Синяговський – ветеран, підприємець і людина з великим серцем – став соціально відповідальним бізнесом Владислава в межах благодійної платформи «Дітям наших Захисників».
Їхня перша особиста зустріч була по-особливому теплою. Тарас прийшов не з порожніми руками – заздалегідь поцікавився бажаннями хлопчика, обрав подарунки саме для нього та особисто їх вручив.
Але найважливішим цього дня було зовсім не те, що лежало в подарункових пакунках.
Найважливіше – що поруч із сином загиблого Героя став чоловік, який сам знає, якою ціною виборюється наше майбутнє.
Бо жоден подарунок не замінить тата. Жодна людина не заповнить порожнечу від його втрати. Але щира увага, добре слово, простягнута рука й готовність бути поруч можуть зробити дитячий світ трішечки світлішим.
Дякуємо Тарасу Синяговському за велике серце, людяність і небайдужість! За те, що за словами про вдячність нашим Героям стоять конкретні вчинки та турбота про їхніх дітей.
Наші Захисники віддали найдорожче, щоб українські діти мали майбутнє. І тепер наш обов’язок – зробити все, щоб їхні власні діти не почувалися забутими.
Щоб у житті кожного такого хлопчика й кожної дівчинки було якомога більше приводів усміхатися. Щоб поруч завжди знаходилися люди, які підтримають.
Бо татової любові не замінити. Але можна зробити так, щоб дитина не залишилася без любові цього світу.