Подивіться на ці світлини.
На них – наші діти. І люди, які одного дня стали для них найближчими.
Хтось тримає маленьку долоньку. Хтось обіймає вже майже дорослу дитину. Хтось знає, що вона любить на сніданок, чого боїться, від чого сміється, через що засмучується. Хтось чекає зі школи, лікує застуди, допомагає з уроками, сварить за безлад, хвилюється, пишається і любить.
Так виглядає родина.
Не завжди вона починається з народження. Іноді – із зустрічі. Із рішення: «Я буду поруч».
Для багатьох вихованців нашої платформи за цими словами стоїть особливо болюча історія. Їхні мама чи тато – Захисники та Захисниці України, які загинули, боронячи нашу країну.
Їх неможливо замінити. Неможливо заповнити порожнечу, яка залишається після втрати найріднішої людини. Але можна зробити так, щоб дитина не залишилася з цією втратою сама. Щоб поруч були руки, які обіймуть. Дім, у якому чекатимуть. Людина, яка щодня нагадуватиме: ти не сам, ти не сама, ти маєш родину.
17 вересня, у День усиновлення, нам особливо хочеться обійняти словами усиновлювачів, опікунів, прийомних батьків та батьків-вихователів наших вихованців.
Ми знаємо: за красивими сімейними фотографіями стоїть величезна щоденна праця. І ще більша любов.
Бо прийняти дитину у свою родину – це прийняти не тільки її усмішку. Це прийняти її минуле, її страхи, її біль, її характер, її мрії. Бережно зберігати памʼять про маму чи тата, яких вона втратила. Говорити про них. Згадувати. Допомагати дитині рости з відчуттям, що любов її батьків нікуди не зникла. І водночас день за днем створювати нові спогади – вже разом.
Щоб замість самотності було «ми».
Замість невпевненості – «я поруч».
Замість страху за завтра – просте дитяче «я вдома».
На цих фотографіях немає «чужих» дітей.
Є бабусі й дідусі. Мами й тати. Опікуни. Є маленькі й уже зовсім дорослі діти.
Є родини.
І, мабуть, це найважливіше, що одна людина може подарувати іншій: відчуття, що ти комусь рідний. Що на тебе чекають. Що тебе є кому обійняти.
Дякуємо кожному, хто став для дитини саме такою людиною.
І окреме, найглибше дякуємо нашим Захисникам і Захисницям, яких сьогодні немає поруч зі своїми дітьми. Поки ростуть їхні діти, поки в родинах говорять про маму чи тата, поки бережуть їхні фотографії, історії та любов – памʼять про них живе.
Нехай кожна дитина має своє «я вдома».
*Фотографиня – Леся Парубок
На світлинах наші вихованці зі своїми опікунами з Чернівецької області