Війна забрала у Ярослава найдорожче – батька. Але не змогла забрати пам’ять про нього, любов і ті цінності, які Євген встиг передати своєму синові.
Ярославу сьогодні 17 років. Він навчається у коледжі за спеціальністю «Інженерія програмного забезпечення», захоплюється програмуванням і вже впевнено будує своє майбутнє. Але є ще одна справа, яка займає особливе місце у його житті – айкідо.
Хлопець займається східним бойовим мистецтвом багато років і вже отримав чорний пояс. Сьогодні Ярослав не просто спортсмен – він інструктор і готується стати тренером.
«Навчання – на першому місці, але айкідо – теж частина мого майбутнього. У клубі не вистачає тренерів, тому я хочу стати тим, хто допомагатиме іншим», – говорить хлопець.
Його дорослість почалася дуже рано. Ще з 13 років Ярослав сам почав заробляти гроші – давав уроки з айкідо молодшим, щоб поїхати на міжнародні змагання. Він звик не здаватися й покладатися на себе.
Та найбільшим прикладом сили для нього завжди був батько – Євген.
Батьки Ярослава розійшлися, коли він був зовсім маленьким. Мама згодом поїхала, а вихованням хлопця займалися бабуся і дідусь. Але тато завжди залишався поруч. Допомагав, підтримував, забезпечував сина і брав активну участь у його житті.
«Мій батько був найкращим чоловіком у цьому світі», – каже Ярослав.
Він особливо тепло згадує свої дні народження. Каже, це завжди був їхній особливий день: разом гуляли, розважалися, обирали подарунок, проводили час удвох. Саме ці прості моменти тепер стали для хлопця безцінними спогадами.
Євген пішов захищати Україну добровольцем із перших днів повномасштабного вторгнення. Обороняв Бучу, Ірпінь, воював на Харківщині.
Побратими згадують його як сміливого, надійного і справедливого командира, який ніколи не залишав своїх. Розповідають, що одного разу Євген разом із побратимом змогли стримати й пройти групу з двадцяти російських військових, маючи лише два автомати і по два магазини патронів.
У травні 2022 року Євген загинув на Харківщині.
За день до загибелі він надіслав синові останнє відео…
Посмертно Героя нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
Сьогодні Ярослав живе з бабусею і дідусем. Продовжує навчатися, тренувати дітей, будувати своє життя і зберігати пам’ять про батька.
Є ще одна мрія, яка назавжди залишиться особливою для хлопця.
«Ми з татом мріяли разом грати на Sony PlayStation 5. Але тата, на жаль, забрала клята війна. А нещодавно у мене нарешті з’явилась ця приставка… Тато був би радий за мене», – тихо говорить Ярослав.
У межах благодійної платформи «Дітям наших Захисників» Ярослав перебуває під опікою авіакомпанії «Українські вертольоти». Хлопець щомісяця отримує фінансову допомогу та бере участь у заходах платформи.
Бо підтримка дітей Захисників і Захисниць – це не лише про допомогу. Це про пам’ять. Про вдячність. І про відповідальність перед тими, хто віддав за Україну найцінніше – своє життя.
