В Україні зростає ціле покоління, яке втратило батьків на війні. Це – діти наших Захисників та Захисниць. Їхній біль є невимовним, а дитинство змінилося назавжди. Для дорослих, які опинилися поряд з такими дітьми, не існує універсальних «інструкцій». Як повідомити дитині про смерть близької людини? Як стати для неї опорою, коли самому боляче? Як не замовчувати трагедію, але й не ранити іще більше? Про це ми будемо говорити з відомим психотерапевтом Антоном Семеновим, засновником проєкту «Як ти, брате?». І перша наша розмова – на тему «Як розповісти дитині про втрату батьків?»
«Людину потрібно поважати у будь-якому віці»
– Пане Антоне, з якого віку дитина здатна зрозуміти суть самого поняття смерть, втрата?
– Якби існувала відповідь на це питання, це б означало, що до якогось віку можна не говорити дитині про смерть батьків, – так? Але, що їй тоді сказати? Що вони кудись поїхали і повернуться? Чи покинули її? Жодної альтернативи правді не існує. Людину потрібно поважати у будь-якому віці. Чим менше ви приховуєте, тим більше довіри в стосунках. Про смерть близької людини треба повідомляти одразу, щойно самі про це дізналися.
– А як же час на те, щоб опанувати себе, не розридатися при дитині?
– А що у цьому страшного? Потрібно сказати якомога швидше, як би не було важко: «У нас важка звістка… Мені потрібно спершу впоратись зі своїми емоціями, потім я тобі все розповім». У цьому читається: ми разом, але відповідальність на мені як на дорослому.
Головне – не перекладати на дитину власні емоції та відповідальність.
Дитина не може стати опорою для дорослого. Дорослі не мають скаржитися дітям, вимагати підтримки від них. Якщо, наприклад, бабуся сяде поруч з дитиною і почне зітхати, дитина запитає: «Бабусю, як тобі допомогти?» – і все, дитина вже в позиції помічника. А це не її відповідальність. Варто пам’ятати, що це діти, і їм потрібна допомога.
Дорослий – капітан команди, ватажок. У крайньому разі можна сказати: «Я поки не знаю, що робити, як справлятися». Дорослі показують приклад, як ставитися до цього: смерть – це настільки страшно, що ми не будемо про неї говорити; чи це те, з чим можна жити? Обирає не дитина, а дорослий, дитина сприймає готовий варіант як керівництво до дії. Якщо дорослий говорить про смерть і приймає її, дитина буде робити так само. Діти слідують за лідером. В цей момент вони вразливі, бо втратили своїх справжніх лідерів – батьків. Безвідповідально думати: ой, смерть – це така складна штука, дитина ще мала, не ладна цього осягнути, давайте просто не скажемо їй…
«Травмують не слова, травмують емоції»
– Тобто, вигадане поколінням наших бабусь «Твій тато – космонавт», а далі воно якось саме владнається, – не спрацює?
– Воно і тоді не працювало. Діти підростали і у підлітковому віці починали ставити питання, і з’ясовувалося, що тато спився, загинув або покинув сім’ю. Від цього легше не ставало, а стосунки, на жаль, руйнувалися, довіру було втрачено. А немає довіри – дитині ні на що спертися.
– Як дорослим підготуватися до важкої розмови з дітьми?
– Головне – опанувати власний стан, не діяти імпульсивно, афективно. Варто продумати, що і як сказати. Це відповідальність, так само, як готуватися до публічного виступу. Або до «серйозної розмови» з коханою людиною. Ви ж прораховуєте: що я їй скажу, а що вона скаже у відповідь, чи не образиться, чи досягну я цими словами бажаного ефекту? А ще варто пам’ятати, що ви не просто повідомите трагічну звістку і підете. Дитина якось відреагує. І варто налаштуватися на те, що захисна реакція може бути якою завгодно – від удаваної байдужості до агресії, і це за цих обставин цілком нормально.
– Чи є «правильні слова», які дорослий має сказати дитині у момент, коли вона дізнається про смерть близької людини?
– Травмують не слова, травмують емоції. Дорослі «запаковують» емоції в слова, в інтонації. Радити конкретні слова безглуздо, адже будь-що можна сказати так, що це травмує дитину – з образою, з ненавистю, з відразою. Дитина зчитає це все. Тож, перевішувати всю відповідальність на правильне слово не конструктивно.
Я б також порадив на цьому етапі уникати будь-яких звинувачень, злості, адже діти теж їх «підхоплюють». Звісно, дитина може відчувати негативні емоції – провину, ненависть, жагу до помсти – вони не є поганими самі по собі, і їх не можна заборонити. Але важливо не допустити аби вони підчиняли собі мозок, керували людиною. І тут, знову ж таки, дорослий має показати, як жити з цими почуттями.
– Чи треба намагатися розговорити дитину, чи варто дати їй час?
– Не можна тиснути, не можна вимагати: «Скажи, що ти відчуваєш». Це не працює. Довіру потрібно вибудовувати. Дитину треба «приручати» – як лісове оленятко: спершу на відстані, потім поступово наближаючись, не роблячи різких рухів. Можна почати з дрібниць: запропонувати чаю, дати обрати між двома простими діями. І, якщо вона відмовляється, просто спокійно прийняти цю відмову. Через деякий час запропонувати знову. Так поступово дитина відчує, що вона серед своїх, що її кордони поважають, і довіра почне зростати.
Ще один ефективний метод вивести людину зі ступору – залучити її до простої спільної дії. Наприклад, «потримай кавун». Це народилося під час поїздки на Херсонщину після підриву Каховської ГЕС. Людина стоїть посеред хаосу, там, де колись було все її життя, а тепер – понівечені будинки, поламані дерева й шар мулу. Ти даєш їй кавун, вона спочатку оговтується, дивується, бере кавун – і повертається до реальності. Це «вмикає» людей. Тому що втрата – це гіпноз, який «тягне на той бік».
І от, коли ви показали дитині, що ви – свій, коли залучили її до дії, наступає третій етап – лікування.
Єдині ліки – добрі історії про загиблу людину. Побратим загиблого батька може сказати: «А знаєш, як ми з твоїм татом вперше зустрілися?..» – і далі тепла історія.
Алгоритм підтримки дитини після втрати:
- Показати, що ви «свій». Не через слова, а через дії – стабільні, спокійні, передбачувані.
- Запропонувати просту спільну дію. Це може бути будь-що – від приготування чаю до «Потримай кавун». Завдання – вивести зі стану заціпеніння.
- Розповідати добрі історії про загиблого. Допомагати формувати образ близької людини як джерела тепла, а не лише болю.
Антон Семенов – психотерапевт з понад 20-річним стажем зі спеціалізацією на життєвих і професійних кризах. З початком повномасштабного вторгнення почав досліджувати питання взаємодопомоги та започаткував волонтерський проєкт «Як ти, брате?», учасники якого збирають та поширюють найкращі практики комунікації під час війни.
В межах проєкту вийшли кишенькові посібники з комунікації: «Як ти…», «Поговори зі мною», «Як ти, ветеране?», «Як ти, сонечко?», «Як ти, кохана(-ий)?» та інші.
