Ми продовжуємо серію публікацій про те, як дорослому допомогти дитині пережити болісну втрату батьків. У цьому нам допомагає відомий психотерапевт Антон Семенов, який започаткував проєкт «Як ти, брате?» і тепер разом з колегами досліджує нові виклики, пов’язані з війною. Цього разу наша розмова – на тему «Як дитині впоратися з емоціями після втрати батьків?»
«Голосна агресія» і «тихий біль»
– Антоне, часто дорослі бояться говорити про загиблого, щоб не травмувати дитину ще більше, не тригерити її…
– Це помилка. Часто вони мають якісь образи чи претензії, які заважають їм розповідати добрі історії. Якщо ти злишся на людину, як можна говорити про неї добре? Втрата тоді перетворюється на джерело агресії чи автоагресії.
– Після втрати діти часто стають агресивними. На кого вони зляться?
– На всіх. По-перше, дитина навчилася злитися десь раніше, можливо, мама злилася через фінансові труднощі, і це було для дитини моделлю поведінки. Коли сталася втрата, дитина використовує цей спосіб – злитися і когось звинувачувати, бо їй важко. До такої агресії треба ставитися з розумінням. Тиснути чи забороняти не варто. Краще прийняти і сказати: «Ти можеш злитися, це нормально. Знаєш, я інколи теж злюсь». Така «нормалізація» проявів стресу дуже важлива для дитини, вона знижує емоційну напругу. Ненормально – коли людина не реагує взагалі, байдужість – це вже червона лінія. В такому стані довго не живуть.
– Є й такі діти, які «закриваються», не ідуть на контакт. Що робити у цьому випадку?
– Це міф, що час допомагає. Час сам по собі не лікує. Він нічого не змінює, якщо не з’являються безпечні стосунки з людьми, яким можна довіряти: нові друзі, тренер, учитель, опікун.
Будь-яка людина, яка пережила втрату, має потребу говорити про це. Якщо дитина мовчить, значить, вона просто не довіряє вам настільки, щоб відкритися.
– Чимало дітей, які втратили батьків, поводяться з опікунами зверхньо. Як бути? Бо робити зауваження страшно – не знаєш, якої реакції очікувати. Але й закривати очі теж не можна.
– Це – захисна реакція. Дитина невпевнена у собі, не знає, чи вона «своя», чи її цінують. Можливо, думає, що опікуються нею із жалю…
«Жалість – це приниження»
– А хіба це погано – коли тебе жаліють?
– Так, бо жалість принижує. Вона забирає гідність і нівелює цінність людини. Таким дітям потрібна справа, де вони можуть бути корисними. Не треба їх жаліти. Вони мають відчувати, що вони нормальні, працездатні. Людям важливо усвідомлювати свою приналежність і цінність. Можна, як у нашому проєкті «Як ти, брате?» – запросити людину з досвідом втрати розповісти про себе, про свій досвід, щоб ми знайшли способи допомагати людям в такій ситуації. В такому форматі немає тиску – не тобі допомагають, а ти допомагаєш іншим. Тебе слухають з повагою. Під час розмови ми допомагаємо осмислити пережите, і люди починають краще розуміти себе. Потім вони дякують за те, що зрозуміли щось нове про себе.
Важливо, щоб дитина, яка пережила втрату, відчувала, що загиблий – теж цінний для інших. Саме тому працюють добрі історії. Тоді те, що я продовжую любити цю людину, соціально підтримує мене. Я не один такий сумую – ми всі пов’язані спільним горем. Побратим загиблого може сказати: «Миколко, ми всі – побратими твого батька – твоя родина. Звертайся до нас із будь-якою проблемою». Чи буде Миколка після цього зверхнім? Ні, бо нема сенсу захищатися.
– Чи варто створювати якісь ритуали, щоб дитина підтримувала зв’язок із тим, кого втратила? Маємо приклад, як бабуся-опікунка показує своїй маленькій онучці дві зірочки на небі і розказує, що це мама і тато, і дівчинка кожен вечір бажає їм доброї ночі…
– Не можу засуджувати такі методи, але й повністю схвалити – теж ні. Якщо комусь це допомагає – варто, але часто такі ритуали більше відволікають від справжніх переживань. Якщо говорити, що ті дві зірочки – це батьки, то це означає, що вони не загинули, а просто трансформувалися, що з ними можна продовжувати спілкуватися? Це неправда. Якщо бабуся не знає іншого способу – краще хоча б так, але більш чесним буде сказати: «Твої батьки загинули, але я – християнка, і вірю, що вони тепер на небі». Це лише за умови, що бабуся дійсно вірить у це. Тоді вона пропонує дитині свій варіант віри, і цим показує що приймає дитину як рівну, що вона поруч, і разом з нею переживає горе. Добре розказати реальну історію про батька – наприклад: «А ти знаєш, що твій тато утнув, коли йому було три рочки, як тобі зараз?» Краще реальні історії, ніж вигадані казки про зірки.
Але – повторюся – якщо обирати між казками і мовчанням – краще казки. Головне – не табуювати тему.
– Чи є маркери, які показують, що дитина вже пережила втрату, впоралася і далі працювати з цим вже не треба?
– Втрату не можна «пережити» – вона назавжди залишається з тобою. Можна лише навчитися жити з цим. Дитина подолала важкий етап, якщо не замовчує свою втрату, не вдає, що забула про неї, а спокійно про це говорить.
Що ж до того, коли можна перестати із цим працювати – ніколи. Добрі історії мають лунати. Доброзичливо згадати близьку людину при нагоді ніколи не буде зайвим.
Антон Семенов – психотерапевт з понад 20-річним стажем зі спеціалізацією на життєвих і професійних кризах.
З початком повномасштабного вторгнення почав досліджувати питання взаємодопомоги та започаткував волонтерський проєкт «Як ти, брате?», учасники якого збирають та поширюють найкращі практики комунікації під час війни. В межах проєкту вийшли кишенькові посібники з комунікації: «Як ти…», «Поговори зі мною», «Як ти, ветеране?», «Як ти, сонечко?», «Як ти, кохана(-ий)?» та інші.
