На долю Ярослава випало чимало випробувань. Сьогодні його виховує бабуся Тамара Іванівна. А «Українські вертольоти», які взяли хлопця під свою фінансову опіку в рамках благодійного проєкту «Дітям наших Захисників», допомагають втілити всі його дитячі бажання у життя. Щомісяця представники Авіакомпанії навідуються до Ярослава, щоб передати йому обрані подарунки та підтримати дружніми розмовами і порадами.
Дорога додому
Батька Ярослава – Павла – на початку повномасштабного вторгнення призвали до лав ЗСУ. Він був навідником-оператором бойової машини. Прицільно нищив ворога. А мама хлопця на той час вже згасала від важкої хвороби і навесні 2022 року пішла у засвіти… Ярослава взяла під своє крило бабуся Тамара Іванівна (по материнській лінії). Їм довелось пройти важкий шлях.
Бабуся з внуком жили в Ірпені. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то вони не змогли вчасно евакуюватися. Проте Тамара Іванівна все ж знайшла можливість відправити внука подалі від війни. 5 березня 2022 року знайомі манівцями вивезли його в село на Житомирщину до родичів.
«Я ж залишилась вдома в Ірпені, адже не могла покинути нашу собаку. А вона у нас чималенька – американський бульдог! Виїхати з нею було надзвичайно важко, своєї ж машина не було. – Із сумом згадує Тамара Іванівна. – Тоді зник зв’язок, світло, вода… Запаси їжі закінчувалися. Ми були відірвані від зовнішнього світу. Ніхто із близких не знав, де ми і що з нами, чи ще живі… Ворог був зовсім поруч! Звідусіль лунали вибухи. Ставало моторошно від того, що окупанти в любий момент можуть зайти до нашої оселі і вчинити розправу. І, коли, вже здаволось, що ти у безвиході, нас дивом знайшли волонтери. За що їм буду вдячна до кінця життя! 12 березня вони перевели нас разом із собакою до Києва. Під обстрілами ми добрались до сумнозвісного розбомбленого мосту в Ірпені, що слугував єдиною переправою до Києва. А звідти – добрі люди доправили нас на Житомирщину, де перебував Ярослав».
Невдовзі після деокупації Ірпеня вони повернулися додому.
Тихий біль
«Мій зять Павло тоді часто телефонував нам. Турбувався, чи все у нас добре, чи всього нам вистачає. Постійно розпитував про свого сина і розмовляв з ним при любій нагоді. Сильно хвилювався за нього. – Веде свою розповідь Тамара Іванівна. – Одного разу він зателефонував мені і сказав: «Тамаро Іванівно, мені страшно, але мушу йти захищати вас із Ярославом від ворога. Бережіть його! Я не відмовився від бойового завдання, хоча мої побратими нещодавно загинули. Мабуть, скоро і я піду за ними». Павло ніби відчував свою смерть».
Батько Ярослава загинув 13 вересня 2022 року на Херсонському напрямку. Він до останнього подиху захищав свою сім`ю, свою батьківщину…
«Не такого я життя чекала, не про таке мріяла… Я виховала двох дітей і не думала, що так важко буде виховувати внука. У нього дуже важка доля, адже батьківську й материнську любов важко замінити. – Із болем зітхає Тамара Іванівна. – Ярославу було дуже важко. Але він не плакав, тримав весь біль у собі. А з появою у нашому житті «Українських вертольотів» він знову почав посміхатися і щиро радіти їхнім подарункам».
Безмежна допомога від «Українських вертольотів»
Авіакомпанія допомагає хлопцеві з минулого літа. У рамках благодійного проєкту «Дітям наших Захисників» «Українські вертольоти» придбали Ярославу чимало всього необхідного: від одягу-взуття до різноманітної техніки. І – найбажаніше – створили для нього вдома цілу геймерську зону з сучасними гаджетами та девайсами. Адже хлопець обожнює командні комп`ютерні ігри.
«Українські вертольоти» – молодці! Вони завжди цікавляться, які є потреби у дітей, допомагають порадами, підтримують. Куратори-ветерани Авіакомпанії постійно тримають з нами звя`зок». – Промовляє слова вдячності бабуся Ярослава.
Попри усі негаразди та випробування, Ярослав намагається проживати звичайне життя підлітка. Любить гасати з хлопчаками на велосипеді (певний час навіть займався велоспортом). Влітку – постійно ходить плавати на річку та озера, а у холодну пору – займається плаванням у басейні.
«Ярослав дуже енергійний хлопець. Не може всидіти на одному місці! Завжди кудись біжить, кудись поспішає. – Розповідає бабуся про внука. – І, що головне, він ніколи не відмовляється, коли я прошу його допомогти мені по дому: і пилюку повитирає, і попилососить… Ярослав дуже акуратний хлопець. У нього завжди все на своїх місцях, все чистенько і рівненько».
