Кімната Нікіти, підопічного «Українських вертольотів» – мов маленька бібліотека. Сотні книг, серед них і англомовні. На полицях – дипломи, грамоти, «золоті» статуетки: «Діти – гордість України», «Майбутнє Київщини. Талановиті діти». Поряд – портрети мами й тата. Ці фото – не просто пам’ять, а все, що залишилося від колись дружньої й щасливої сім`ї…

Ти мене не покинеш?

Батько Нікіти – один із тих, хто виборював свободу України ще з часів Майдану. У 2014-му добровільно пішов на війну, став командиром гранатометного відділення Другої штурмової роти. Він загинув у 2016-му під час виконання бойового завдання. За мужність Сергій отримав орден – син береже його, як святиню.
Мами Нікіти пішла у засвіти ще раніше – важка невиліковна хвороба забрала її життя. Хлопчику на той час було лише 4 роки. Незабаром пішов із життя і його дідусь. Три страшні втрати за 10 місяців могли надломити навіть дорослого, а для маленького Нікіти просто вибили ґрунт із-під ніг.
«Він думав, що все сталося через нього, що це його за щось так суворо покарано. – Згадує бабуся Тетяна. – Ночами плакав, тримав мене за руку і тільки й питав: “Бабусю, а ти мене не покинеш?”»

Школа життя

Важкі розмови, робота психологів, місяці болю й страху. Але минали роки, і помалу хлопчина виріс, змужнів і з часом вже сам став для бабусі опорою. Вони вдвох мешкають у селі, тож є свій город, сад, нескінченні хатні справи.
Нікіта рано подорослішав. Він допомагає бабусі, не боїться жодної роботи й отримує цілком заслужену винагороду – смачненьке, приготоване бабунею.

«Я мушу навчити його всього, – каже пані Тетяна. – Бо не знаю, коли він залишиться сам…» Слова ці – не про фаталізм, а про силу. Про підготовку до дорослого життя.
Як би не старалася пані Тетяна, самотужки пенсіонерці забезпечити онукові достойний рівень життя – нелегко, а часом бувало дуже складно. Віддалене село, роботи немає, до електрички, яка прямує до найближчого міста, – 40 хвилин пішки, стільки ж до найближчого магазину. Часом на життя в родини залишалося лише 100 гривень. «А дитина ж не розуміє, чому вчора йому можна було з’їсти печиво, а сьогодні ні. Питав: «Бабусю, ти не можеш купити мені щось, бо у мене немає мами й тата? Серце стискалося від таких слів», – згадує пані Тетяна.

Братерське плече

На допомогу прийшли «Українські вертольоти», які взяли Нікіту під фінансову опіку в рамках ініційованої ними Благодійної платформи соціально-відповідального бізнесу «Дітям наших Захисників» (проєкт реалізується спільно з Міністерством у справах ветеранів, Державною службою України у справах дітей та Міжнародною торговою палатою ICC Ukraine). В рамках цієї ініціативи, щомісяця (аж до повноліття) кожен підопічний Авіакомпанії отримує допомогу в розмірі 10 000 грн у вигляді одягу, взуття, техніки, засобів для навчання, спорту та розвитку й багатьох інших необхідних речей. Але найбільша цінність – не подарунки, а відчуття, що ти не сам.
«У мене є наставник з «Українських вертольотів» – ветеран Костянтин, – розповідає Нікіта. – Ми часто переписуємось. Він, як старший брат, завжди підтримає, допоможе».
Нещодавно «Українські вертольоти» подарували хлопцеві омріяну річ – велосипед. У селі ж без транспорту – як без рук!

Тепер дорога до школи не буде такою виснажливою, і більше сил залишатиметься на опанування наук, адже до навчання Нікіта ставиться не по роках відповідально. Відмінник, призер олімпіад, мріє стати перекладачем і подорожувати світом. Найбільше любить біологію та географію, але добре знає: без знання мов далеко не заїдеш. І нехай поки що хлопчина відкриває нові горизонти лише віртуально (Нікіта багато читає), та мине кілька років, й бабуся пишатиметься великими успіхами онука. Адже він не лише напевно знає, чого прагне від життя, але й відчуває надійну опору і підтримку, знає, що тепер він не сам.

 

«Українські вертольоти» — це не тільки ті, хто дарує подарунки, а люди великого серця! Вони піклуються про своїх підопічних, спілкуються з ними, підтримують. І тепер у дітей, позбавлених батьківської опіки, є впевненість, що вони не самі, і в них є майбутнє. Це дуже важливо. Діти це відчувають. Щиро вдячна за це!». – Висловила слова вдячності пані Тетяна.