Ми продовжуємо серію інтерв’ю із психотерапевтом Антоном Семеновим, який започаткував проєкт «Як ти, брате?». Цього разу поговоримо про дорослих, які опиняються поряд з дітьми і їхньою втратою. Чи потрібна допомога їм самим? Адже часто опікунами сиріт стають бабусі, дідусі, тітки, брати та сестри загиблих Захисників.

«Смерть стала табуйованою темою. Ми забули, як про неї говорити»

 – Чому дорослі так бояться говорити з дітьми про смерть?

– Більшість дорослих – не боїться. Просто ми займаємося саме тими, хто боїться. Це проблема, і якщо людині не бракує мужності – вона звертається за допомогою. Але зараз уже багато хто навчився говорити про смерть і робить це постійно. Наприклад, командири, яким весь час доводиться повідомляти сім’ям про загибель їхньої близької людини.

 – А як говорити про смерть з дітьми? Навіть, коли у дитини помирає хом’ячок чи папужка, деякі батьки біжать купувати нового – максимально схожого, аби не пояснювати малечі, що таке смерть.

– Так, у нас велика соціальна проблема, про неї чимало писали філософи. І це  не лише ознака воєнного часу.
Зараз смерть стала табуйованою темою, і люди бояться навіть думати про неї. А все тому, що в останні століття людство стало цінувати життя, підкреслювати, що смерть однієї людини – зникнення цілого всесвіту. Це явище настільки неосяжне, що його важко вкласти у рамки розуміння.

 – Тобто дорослим складно говорити з дітьми про смерть, бо з ними самими ніхто про це не говорив?

– Саме так, це «непроговорена» тема. Традиції немає – стара зламалася, нова ще не з’явилася. Ми досі не маємо чіткої відповіді: говорити про смерть – це добре чи погано? Чи варто підтримувати життя, якщо людина з Альцгеймером стала для всіх тягарем і вже не розуміє, хто вона і де перебуває? Чи не варто? Людство поки що у пошуку філософських відповідей на такі питання. В окремих країнах, наприклад, дозволено евтаназію за умови дотримання суворих процедур – і це прояв поваги до права людини вирішувати щодо власної смерті, чи ні? Чи є повага у тому, що хтось вирішує за жінку, чи має вона право перервати вагітність через хворобу плода? Чи гуманно – не сказати людям про неприємну правду, наприклад, що скоро почнеться війна? Це складні теми, які навіть дорослі рідко обговорюють між собою, тим паче – з дітьми. Це непроговорений пласт нашого життя. І було б корисно почати його «діставати». Власне, цим і займається психотерапевт, коли бачить, що ця тема заважає людині жити: допомагає ставити собі екзистенційні запитання і завдяки цьому ставати сильнішою.

«Щирість – це не про виплеск емоцій, а про чесність»

 – Одна знайома мама, яка втратила чоловіка на фронті, розповідала, що її маленька донька перестала їсти і постійно плакала. Жінка не розуміла, що спричинило настільки гостру реакцію, адже вона «ніколи не плакала при дитині і завжди приховувала свої страждання».

– Для дітей головне – відчувати себе серед своїх. Приховуючи будь-що, ви подаєте наступний сигнал: «Ти мені не свій». Тому перше – це щирість. Ідеться не про відвертість, коли безконтрольно виплескуєш емоції, а про чесність. Можна не плакати безпосередньо при дитині, але сказати: «Інколи я плачу, і тобі можна». А не вдавати, що ти не плачеш.
Коли мама чи хтось із рідних «ніколи не плаче», дитина отримує заборону на власні емоції. Вона вчиться стримувати почуття. Вона не може їсти, бо її душить невиплаканий біль.

 – Тобто краще чесно визнати, що тобі й самому важко?

– Так. Можна сказати, наприклад, наступне: «Не знаю, як тобі розповісти, як підготувати… Тому скажу, як є: тато загинув на війні». І далі можна плакати разом – це нормально.

 – А як щодо відомого правила у літаках: спочатку киснева маска на себе, потім – на дитину?

– У нашому випадку ми вже нікуди не падаємо – усе вже відбулося. Тут  йдеться не про виживання, а про переживання. Якщо ми в небезпеці – так, спершу рятуємося. Це принципова різниця. Біжимо, бо поруч щойно когось убили, – тоді спершу рятуємося, а вже потім будемо проживати емоції. Зараз треба бігти: я біжу – і ти біжи (у вашій команді, зграї, ватажок – дорослий, і він весь час показує дитині приклад для наслідування), я ховаюся – і ти ховайся, зараз не можна плакати, бо нас почують і вб’ють; я мовчу – і ти мовчи. Зараз так правильно.
А тут – усе, ми вже вийшли. Ми – серед своїх. І в цій точці головне – взаємодія, щирість, коло близьких. Лікують людські стосунки, а не психотерапевт, – це я вам як психотерапевт заявляю (Сміється, – Авт.).

 – Як опікуну завоювати авторитет у дитини, яка будь-якої миті може сказати: «Ти мені не мама – чому я маю тебе слухати»?

– Демонструвати щирість і брати відповідальність за дитину. Робити все можливе, аби вона відчувала: ви – команда. Просити про допомогу. Фактично, це рекомендації з нашого посібника «Як ти, командире?» – про те, як завойовувати довіру й авторитет у підлеглих. Ситуація – один в один.
Довіра виникає тоді, коли ти не обманюєш, коли сказав – і дотримався слова, коли визнаєш реальність. Щирість цьому сприяє. І те, що ти можеш попросити допомоги, – теж про це свідчить. А от коли ти вдаєш, ніби ти такий «крутий перець», який сам із усім справляється й ніхто тобі не потрібен, то команда не складається, не виникає відчуття, що ми разом, що вам можна довіряти.

«Людині важливо бути потрібною. Стосунки лікують, самотність вбиває»

– А якщо дорослий сам у такому стані, що не може дати собі ради?

– Буває і так. Одна моя клієнтка сказала, що після втрати її почала тригерити власна дитина, бо нагадує про назавжди втрачене щасливе минуле. «Я бачу її – і впадаю в істерику, в стан афекту. Потім себе ненавиджу, і все стає ще гірше. Що робити?»
Потрібно чесно сказати собі: «Я не справляюся». І тоді вже шукати варіанти. Є громадські організації, групи підтримки, просто знайомі, готові допомогти. Варіантів багато, але побачити їх можна лише визнавши, що є проблема. І починати дозволяти собі отримувати допомогу й з цією допомогою проживати біль.

– Ми говорили, як дорослі допомагають дітям. А чи можуть діти допомогти дорослим? Пасивно, просто фактом свого існування поряд.

– Так. Але інколи допомагає не сама дитина, а наявна – добровільно, свідомо взята на себе відповідальність за неї. Це дає сенс, мотивує прокидатися зранку. Людям важливо відчувати свою приналежність і цінність.

– Тобто, це вулиця з двостороннім рухом, і дорослий не відчуває себе жертвою обставин – ніби на нього раптово «звалилася» ця дитина, і тепер він змушений віддавати їй частину свого емоційного чи фінансового ресурсу?

– Це суто питання сприйняття ситуації окремо взятою людиною.  Дорослі самі визначають, що для них означає опікунство – тягар чи свідома відповідальність. Якщо ж це стало наслідком збігу зовнішніх обставин і дитину довелося взяти вимушено, цілком ймовірно, що виникатимуть роздратування й злість. А згодом – і почуття провини перед дитиною. Але в більшості випадків разом переживати втрату легше.
Маю такий приклад з практики. У жінки загинув син на війні. Працювала вона кухарем, але керівництво (з міркувань співчуття і підтримки) дало їй позачергову відпустку – аби жінка побула на самоті, опанувала себе.
Та раптом виявилося, що без неї вся робота зупинилася. Колеги були змушені йти до неї, вибачатися й просити повернутися на роботу. Жінка, що пробула наодинці зі своїми думками лише три дні, вже думала про самогубство. «Я була така щаслива, коли вони прийшли! Готувала цілими днями, і це мене врятувало». Людині важливо бути потрібною. Стосунки лікують, самотність вбиває. Від краю відводить проста фраза: «Ти нам потрібен».